1. Памятник В. И. Ленину в Покровке Днепропетровской обл. 1939 г.
2. Торжественное открытие памятника В. И. Ленину в Мархлевске на Волыни. 1930 г.
3. Выступление М. Великанова на открытии памятника В. И. Ленину в Мархлевске на Волыни 1930 р.
4. Памятник В. И. Ленину в Великих Бучках на Харьковщине. 1926 р.


Людмила МАРКІТАН

ТРУДІВНИКИ СЕЛА — ІЛЛІЧЕВІ

З ІСТОРІЇ МОНУМЕНТАЛЬНОЇ ЛЕНІНІАНИ НА УКРАЇНІ
Після смерті В. І. Леніна у всенародний рух за увічнення його пам’яті активно включилися й трудящі українського села. Численні документи розповідають про сільські сходи, на яких ухвалювалося спорудити пам’ятники Іллічу, розпочати збір коштів на них.
Аби відтворити монументальну Ленініану республіки 20-х—30-х років, зокрема на селі, звернімося насамперед до зображальних матеріалів. Хоч як прикро, але з усіх пам’ятників Іллічу, споруджених у довоєнні роки, лише два зафіксовано на кіноплівці в момент урочистого відкриття їх. І обидва — сільські. Тож перегляньмо ці справді унікальні кінодокументи.
1930 рік. Сюжет з «Кіножурналу» № 52/218 про відкриття пам’ятника В. І. Леніну в Мархлевську. На адміністративно-політичній карті УРСР такого населеного пункту тепер немає. З «Історії міст і сіл Української РСР» довідуємося, що 1925 року волинське село Довбиш було перейменовано в Мархлевськ — на честь видатного діяча польського й міжнародного робітничого руху Юліана Мархлевського (з 1946-го знов Довбиш, нині Баранівського району Житомирської області). То був особливий, так званий національний район, де більшість населення становили поляки.
На одному з транспарантів читаємо напис польською мовою «Хай живе 5-річчя радянської Мархлевщини!» Ця дата править нам за орієнтир. У газеті «Радянська Волинь» від 13 вересня 1930 року натрапляємо на рядки: «14 вересня удень відбудеться (у Мархлевську — Л. М.) масова демонстрація робітників разом з селянськими делегаціями. Під час демонстрації відкриють пам’ятник Леніну». Ось вона, точна дата. Та звернімося безпосередньо до кінокадрів. Велика площа вщерть заповнена народом. Люди святково зодягнені, багато хто в національному вбранні, у дівчат — віночки з живих квітів. Під звуки оркестру повільно спадає покривало. Поглядові відкривається монумент, фільмований з різних точок. На високому гранітному постаменті — бронзове погруддя Ілліча. На інших кадрах широким планом — постать комкора Червоної Армії з трьома орденами Червоного Прапора на грудях. Стисла текстівка німого кіножурналу не повідомляє, хто це.
У наступному номері «Радянської Волині» про відкриття пам’ятника немає жодної згадки.
Зазначимо, що номер згаданої газети майже цілком був присвячений іншій події — святкуванню ювілею уславленої 44-ї стрілецької дивізії, якою до дня своєї загибелі командував М. Щорс. Ця подія стане нам у пригоді для подальших пошуків. А Поки що звертаємося до матеріалів державних архівів України.
Та ба, спроба встановити особу цього, безперечно, визначного воєначальника успіху не мала. Довелося вдатися до співробітників Центрального державного архіву Радянської Армії (Москва). Перше, що впало їм у вічі,— це два республіканські ордени Червоного Прапора (азербайджанський і вірменський). Саме в зв’язку з ними й виникло прізвище комкора М. Великанова (згодом командира II рангу, який 1938 року став жертвою наклепницьких звинувачень). Зіставлення кінопортрета з двома відомими зараз фотографіями Великанова нібито підтверджує тотожність. І ще один непрямий доказ на користь М. Великанова: 1930 року він — інспектор піхоти РСЧА, і тому цілком імовірно, що перебував на торжествах, присвячених 44-ій дивізії, розташованій у той час, як мовиться, за два кроки від Мархлевська.
Та все-таки цілковитої певності немає. Можливо, публікація кінокадру на сторінках «ПУ» допоможе остаточно з’ясувати це питання. Можливо також, що подальше розкриття архівних фондів дасть нам нові зображальні матеріали, пов’язані з М. Великановим.
Другий сюжет — з кіножурналу «Радянська Україна» від 14 травня 1939 року — про відкриття пам’ятника В. І. Леніну в селі Покровці Дніпропетровської області. Маємо досить повну картину урочистостей, чудове зображення пам’ятника. Але, на жаль, жодної згадки про подію ні обласна, ні міська газети не подали. Районну, якщо вона взагалі збереглася, поки що розшукати не вдалося.
Звертаючись безпосередньо до кінодокумента, бачимо, що він знятий теплої днини, щойно ледь-ледь закучерявилися листом дерева, і тому робимо висновок, що пам’ятник відкрито в день народження Володимира Ілліча, або у свято Першотравня. В усякому разі — не раніше останньої декади квітня і не пізніше першої декади травня.
Цікава фотографія зберігається в Центральному державному архіві кінофотофонодокументів УРСР. Це — знімок пам’ятника В. І. Леніну, спорудженого в селі Великих Бучках Сахновщанського району Харківської округи. Багато про що довідуємося, прочитавши за допомогою лупи напис на п’єдесталі: «В день святкування 9-х роковин Жовтневої революції 7 жовтня 1926 р.» Безперечно, це дата відкриття. Далі: «Ленін вмер. Ідея ленінізму вічна в серцях працюючих». Нижче у дві колонки. Ліворуч: «Хай живе ВКП(б) — вождь Жовтня, організатор будівництва соціалізму в СРСР. Зміцнімо пролетарське керівництво в цьому союзі». Праворуч: «Партія Леніна була, є і буде єдиною. СРСР є могутній союз визволених національностей. Братерство народів — це жовтневий заповіт, прапор комунізму».
Ще один фотодокумент зображує пам’ятник Іллічеві в містечку Середині-Буді на Сумщині. Це — обеліск на п’єдесталі з барельєфним портретом вождя. Архівна анотація повідомляє, що знімок зроблено до 1941 року. Та ось у двотижневому часопису «Глобус» № 1 за 1925 рік знаходимо те саме фото, і стає зрозумілим, що перед нами — один з ранніх монументів В. І. Леніну на Україні, відкритий не пізніше від кінця 1924 року.
Практика показує, що кожна архівна анотація має бути перевірена за іншими джерелами, некритичне ставлення до фондів призводить до прикрих помилок. Так, наприклад, сталося з фотографією пам’ятника Іллічеві в селищі Васильківці на Дніпропетровщині. Погруддя на цегляному постаменті. Дата відкриття за архівною анотацією — 1933 рік. Молодіжна газета «Більшовицька зміна» від 16 червня 1933 року теж наводить фото пам’ятника у Васильківці, але зовсім іншого: фігура на повен зріст з витягнутою вперед правицею. Важко запідозрити газету, тим паче місцеву, у неточності. Очевидно, на архівному фото якийсь інший монумент.
Цікаву кореспонденцію з Дніпропетровщини містить «Правда» від 29 жовтня 1935 року: «Пам’ятник В. І. Леніну в селі Софіївці… обробляли кращі місцеві майстри — колгоспники Бунач і Шевченко, які працювали на обробці колон Кіровської станції московського метрополітену. Пам’ятник заввишки 10 метрів». Поряд — фотографія пам’ятника.
Ще одне фото пам’ятника, спорудженого на станції Постишеве Смілянського району на Київщині (фігура на весь зріст), знаходимо в газеті «Вісті» від 24 квітня 1936 року.
Докладний опис одного з перших оригінальних пам’ятників Іллічеві на Україні подала газета «Коммунист» від 8 серпня 1924 року. Його відкрито в 20-х числах липня того ж року в селі Ряснополі на Одещині. «Посередині площі,— читаємо в кореспонденції,— величезна пірамідальна колона, що закінчується вирізьбленою з граніту п’ятикутною зіркою. У бічній стіні колони… в квадратній заглибині, закритій склом, уміщено портрет Володимира Ілліча. Вся колона стоїть на великому чотирьохсхідчастому кам’яному п’єдесталі». Як пише газета, «пам’ятник спорудили самі селяни величезними трудами, збираючи копійку до копійки».
На наш погляд, основним охоронцем усього, що пов’язано з увічненням пам’яті Володимира Ілліча на Україні, повинен бути Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна. Та, на жаль, зображення пам’ятників він не експонує. І коли щодо діючих монументів у цьому є ще своя логіка, то відносно найзвичайніших пам’ятників, що відійшли в історію і, безумовно, є її частиною, це зовсім незрозуміло. Адже, здається, важко переоцінити пропагандистське й виховне значення експозиції, яка розповідала б про вшанування пам’яті вождя революції ленінським поколінням радянських людей.
Деякі матеріали музей має у фондах. Проте саме деякі, але далеко не всі, що їх він має змогу зібрати. Зокрема, тут зберігається фотографія пам’ятника В. І. Леніну в селі Сосниці (Чернігівська область), на батьківщині О. Довженка, установленого, як свідчить повоєнна довідка райвиконкому, 1934 року в сквері на вулиці Революції і зруйнованого під час Великої Вітчизняної війни. То було бронзове погруддя на білому, мабуть, кам’яному постаменті.
Монументальна Ленініана 20-х — 30-х років в українському селі — сторінка нашої історичної пам’яті, яку треба і відтворити, і зберегти.
Пам’ятки України, Київ, 1989, № 2, С. 26-27